Мені наснився ПРАВИЛЬНИЙ парад!
На трибуні ті, хто мають бути,
Інваліди й ветерани, вряд-
Вдови, матері і «Кіборги» забуті.
Сироти, що втратили батьків-
Підлітки-дівчатка і хлоп’ята,
Сум в очах такий, немає слів…
Наші, українські соколята…
Вдарили літаври… Почалось!
Рушили колони до трибуни…
Главковерх гарцює наче лось,
Поруч Гройсман, зброєносець юний,
А за ними — чедядь… тьми і тьми!
От де військо! От де справжня сила!
Суне, щось подібне до чуми…
Навіть бачу, он Ляшкові вила!
А за тими, в золоті погон,
В орденах, хто впояс, хто вколіно-
Рушив генеральський легіон!…
Боже!!! Подивися Україно,
Скільки їх! Який потенціал!
Всі червонопикі, вузьколобі,
Що не тіло — цілий генерал!..
Схожі, ніби вирощені в колбі…
Сходять потом… тануть на очах…
(А здавалось, нездоланна сила!),
Золоті погони на плечах
Розпливались, мов шматочки мила…
…І подумалось, чому не так в житті?!
Бо хіба ж того не варте, люди,
Щоб парад приймали тільки ті,
Хто під кулі підставляє груди…