Посты автора Україна сьогодні

Как пишет From-Ua, в ре­зуль­та­те про­дол­жа­ю­щих­ся бес­по­ряд­ков во Фран­ции число жертв уве­ли­чи­лось до трёх, передает ТТ-Инфо.

В пер­вый день акции «жёл­тых жи­ле­тов» погиб один че­ло­век.

Его сбил во­ди­тель гру­зо­ви­ка.

Ещё один муж­чи­на скон­чал­ся в боль­ни­це 20 но­яб­ря.

Бай­кер столк­нул­ся с фур­го­ном, ко­то­рый пы­тал­ся объ­е­хать за­граж­де­ния, уста­нов­лен­ные про­те­сту­ю­щи­ми.

Также стало из­вест­но ещё об одной жерт­ве.

В окру­ге Арль на юго-во­сто­ке Фран­ции муж­чи­на попал в ава­рию из-за уста­нов­лен­ных на до­ро­ге бар­ри­кад.

По дан­ным по­ли­ции, неболь­шой фур­гон столк­нул­ся с гру­зо­ви­ком, ко­то­рый за­тор­мо­зил перед пре­пят­стви­ем.

Сзади в транс­порт­ное сред­ство вре­зал­ся ещё один ав­то­мо­биль.

В ре­зуль­та­те ин­ци­ден­та во­ди­тель фур­го­на погиб.

Муж­чи­на, си­дев­ший за рулём гру­зо­ви­ка, по­лу­чил лёг­кие трав­мы и был гос­пи­та­ли­зи­ро­ван.

Сей­час со­труд­ни­ки пра­во­охра­ни­тель­ных ор­га­нов вы­яс­ня­ют по­дроб­но­сти про­изо­шед­ше­го.

Во­ди­тель из Арля стал тре­тьим че­ло­ве­ком, по­гиб­шим в ре­зуль­та­те про­те­стов.

Бес­по­ряд­ки, вы­зван­ные по­вы­ше­ни­ем цен на топ­ли­во, про­дол­жа­ют­ся во Фран­ции с се­ре­ди­ны но­яб­ря.

Міністр закордонних справ Павло Клімкін зазначив, що президенту РФ Володимиру Путіну поставили чітку умову щодо майбутніх контактів з американським лідером Дональдом Трампом – потрібно вирішити ситуацію з новою агресією в Керченській протоці проти України, пише Сьогодні.

На полях саміту Великої двадцятки (G20) в Буенос-Айресі так і не відбулися переговори президентів США та Росії через Україну. Зате господар Кремля отримав умову від американців.

«Дехто каже, що меседж Трампа про скасування зустрічі з Путіним не дуже чіткий. Майк Помпео для CNN ще раз уточнив, що єдина причина – російська агресія в Керченській протоці. Росія повинна повернути українських моряків і кораблі. Моя «скромна» англійська дозволяє зрозуміти, що поставлено конкретну умову», — написав Клімкін в Twitter.

Як розповідав напередодні американський держсекретар Майк Помпео, президент США висунув умову для зустрічі з Путіним. За словами дипломата, Трамп зустрінеться з Путіним тільки після того, як Росія звільнить полонених в Керченській протоці військових українських моряків.

У той же час представник Білого дому Сара Сандерс повідомила, що Трамп все-таки поспілкувався з Путіним під час G20, але це був короткий контакт. Вона зазначила, що російський і американський лідери розмовляли в неформальній обстановці і про офіційні переговори не йдеться.

Останній тиждень листопада наочно продемонстрував, що таке паніка на валютному ринку, пише сайт «Сегодня» . У понеділок, відразу після засідання РНБО і оголошення планів про введення воєнного стану, готівкові курси валют зробили давно не бачений стрибок. У деяких обмінних пунктах цінники виросли більш ніж на гривню, тобто долар подорожчав з 27,9 грн майже до 29. У середньому, за даними сайту «Мінфін», готівковий долар подорожчав за понеділок на 0,39 грн в покупці і на 0,55 грн в продажу. У вівторок ситуація продовжувала загострюватися. За добу середня ціна покупки долара виросла на 25 коп., продажу — аж на 95 коп. У деяких обмінниках долар продавався по 29,5 грн, і українці стали гадати, чи подолає він психологічну позначку в 30 грн.

При цьому на міжбанківському ринку, який визначає офіційний курс НБУ, ажіотаж був не так відчутний. Хоча, на думку фахівців, і в понеділок, і у вівторок були спроби «розгойдати» курс, проте «повелися» на цю провокацію не всі. У підсумку з понеділка на вівторок, 27 листопада, курс НБУ зріс лише на 10 коп (з 27,79 до 27,89 грн), а до 28 листопада — на 21 коп (до 28,1 грн). І, хоча тенденція ослаблення гривні спостерігалася весь тиждень, в цілому з 23.11 по 30.11 курс долара НБУ піднявся всього на 65 копійок (до 28,39 грн).

А на 3 грудня регулятор знизив показник відразу на 17 коп. — до 28,22 грн. Що дало підстави експертам говорити про те, що паніка пішла на спад.

Чи надовго затишшя?

«Падіння курсу спостерігалося протягом понеділка – середи. Уже в четвер обмінні пункти, які є барометром валютного ринку, істотно знизили курс продажу. Якщо в середу він був 29 – 29,5 грн, то в четвер – вже 28,5. Це говорить про те, що люди вели себе досить спокійно, ажіотажу не було. Його вдалося збити в першу чергу за рахунок зваженої позиції Нацбанку. Політичним і фінансовим спекулянтам не вдалося роздмухати криза. Тому що макроекономічних передумов для цього не було. Тому до п’ятниці хвиля цієї кризи, можна сказати, припинилася», – говорить економічний експерт, президент інвестиційної групи «Універ» Тарас Козак.

Економічний експерт-аналітик Борис Кушнірук також вважає, що шок, викликаний оголошенням воєнного стану, вже проходить.

«Я впевнений, що паніка зараз буде вщухати, тому що причин для хвилювань сьогодні немає. У нас воєнний стан, так би мовити, в лайт-режимі, ніяких негативних наслідків для економіки це не несе, рити окопи нікого не відправляють. Тому ситуація заспокоїться», — говорить він.

Однак говорити про те, що девальвація гривні припинилася, рано. У грудні гривня традиційно послаблюється, і припиняється ця тенденція в кращому випадку до кінця січня.

«В кінці року у нас, на жаль, гривня знецінюється, в силу того, що у нас сировинна економіка. Зростає імпорт, багато бюджетних коштів вивалюється в кінці року на ринок, і це провокує тиск на курс національної валюти. Так відбувається протягом багатьох років, і в цьому році теж це буде впливати на курс гривні до кінця січня», — говорить Борис Кушнірук.

У грудні доведеться «ловити момент»

Тим часом, президент Українського аналітичного центру Олександр Охріменко вважає, що навіть в «девальваційному» грудні можливо, ми побачимо і періоди зміцнення гривні.

«Так, в грудні у нас можливе зростання курсу долара. Тому що крім панічної ситуації є й інші фактори, які впливають. Грудень — це такий момент, коли потрібна валюта. Наприкінці року треба закривати договору, купувати газ, робити виплати по облігаціях. Але при цьому в кінці року люди все-таки більше продають долари. Тому що Новий рік і т. д. Так що в грудні будуть такі моменти, коли ми побачимо курс 28,5 грн, 28,6 грн за долар. Але може бути й таке, що ближче до кінця грудня курс повернеться до 28 грн», — прогнозує він.

Борис Кушнірук також вважає, що в грудні будуть і періоди зміцнення, і періоди просідання гривні.

«Зараз, після паніки, долар на 5-10 днів заспокоїться, але потім гривня все одно почне знецінюватися. Але вже не під впливом фактора воєнного стану, а під впливом свят», — говорить експерт-економіст.

На його думку, в пікові моменти в грудні можемо побачити курс долара і 29 грн, і 29,3 грн.

Поводы для следующих паник еще могут бути

А ось Тарас Козак звертає увагу на те, що причина, яка спровокувала паніку на валютному ринку в кінці листопада, нікуди не поділася. А значить, і вона ще може дати про себе знати.

«Початок цієї кризи — військово-політичної кризи — покладений тим, що Росія обмежила рух кораблів через Керченську протоку. Зараз блокада триває. У п’ятницю там стояли сотні кораблів, не могли пройти ні в Маріуполь і Бердянськ, ні вийти звідти тобто криза ще не має розв’язки, не усунене джерело проблеми. Тому ми не можемо сказати, що вся криза закінчилася».

Експерт попереджає: так, перша хвиля цієї кризи, яка була викликана введенням воєнного стану, пройшла. Але якщо будуть нові періоди загострення, це знову спричинить за собою коливання на валютному ринку. Правда, за його прогнозами, нові скачки будуть набагато менш різкими, ніж перший.

«Тому що внаслідок цього стрибка постраждали в першу чергу ті, хто панікував. Хто спочатку почав купувати долар по 29,5, тому що вважав, що завтра все, по 32. Ринок карає тих, хто піддається на провокації. Тому люди в наступний раз помиляються набагато менше», — пояснює Тарас Козак.

Россия намерена и дальше продолжать аннексию Украины, при этом сейчас она уже не скрывает от мира своей агрессии.  Об этом президент Петр Порошенко заявил в интервью итальянской ежедневной газете Corriere della Sera, пишет АНТИКОР

«У россиян наготове сотни самолетов и танков рядом с нашими границами. Наши требования хорошо известны, мы сформулировали их вместе с Францией и Германией. Мы требуем соблюдения Минских соглашений, чтобы обеспечить беспрекословное прекращении огня. Мы требуем, чтобы «голубые каски» ООН взяли на себя функцию миротворческих сил в незаконно оккупированных регионах. Мы требуем освобождения наших заключенных. К сожалению, вместо предоставления положительных ответов на наши законные запросы, Москва решила усилить напряжение», — подчеркнул он.

При этом он заверил, что «нет никаких доказательств моей запланированной попытки использовать кризис для избирательных целей».

Источник

Майже п’ять років тому я у складі невеликої української групи виступав у Європарламенті.

Я ставив собі завданням переконати депутатів Європарламенту в нереальності розколу України. Євромайдан від самого початку відновив у мас-медіях і публічних дискусіях Гантінґтонівський сценарій про поділ України на україномовний Захід і російськомовний Схід. Протести у Києві представляли як справу тільки україномовного Заходу, — передає Збруч. — А це нібито мало призвести до негативної відповіді Сходу, що врешті-решт загрожувало громадянською війною та можливим кінцем України як держави.

Я намагався довести, що Україна, незважаючи на внутрішні розколи та поділи, є відносно стабільною політичною спільнотою. Не знаю, наскільки переконливими були мої аргументи, але найкращий доказ правоти цієї тези прийшов рік по тому, у грудні 2014 року, з безславним закінченням «російської весни» в Україні. Нагадаю: це була широко розпропагована спроба контрреволюційного сепаратистського повстання у російськомовних областях Півдня і Сходу України, котре мало призвести до від’єднання цих областей від Києва у складі новопроголошеної «Новоросії». «Російській весні» не вдалося перемогти навесні 2014 року, вона вичерпалася вже влітку 2014-го, а у грудні 2014 року Кремль оголосив її кінець. Україна знову показала, що вона є відпорно-стійка до загрози розколу.

Інформація про цю стратегію витекла у західні мас-медії. У вересні 2009 року її детально описали в «Дзеркалі тижня» Володимир Горбулін, директор київського Інституту стратегічних досліджень, та його радник Олександр Литвиненко. Однак тоді публікація пройшла непоміченою – надто неймовірною вона виглядала, щоб у неї повірити. Зокрема, коли мій колега оприлюднив цю стратегію у вересні 2013 року на варшавській конференції про перспективи європейської безпеки, його висміяли решта учасників. Лише один старший німецький дипломат підійшов до нього у перерві й сказав, що мій колега має рацію – і що, на жаль, ця стратегія є реальною.

Під час Євромайдану я мав шанс працювати в неформальній команді експертів у одному з штабів протесту. Після перших розстрілів та прийняття драконівських законів у січні 2014 року ми були свідомі, що головною загрозою вже є не Янукович – головною загрозою є Путін. Про це ж говорив тоді Андрій Іларіонов, колишній радник Путіна, який виїхав до США й працював в одному з американських стратегічних центрів. Він попереджав українців, що вони мають час рівно до кінця зимових Олімпійських ігор – бо відразу після їхнього закінчення почнеться пряма російська воєнна агресія.

Це власне те, що і сталося – спочатку у вигляді появи «зелених чоловічків» у Криму та команди Гіркіна у Донбасі. Дальше просування російських військ залежало від реакції місцевого населення. Сценарій передбачав, що російські воєнні вступали нібито не з власної волі, а на запрошення місцевих мешканців, які просили їх захистити від влади «українських фашистів» у Києві. Цей план провалився. Замість квітів та сліз радості російські війська зустрілися зі спротивом найбільш активної частини російськомовних міст і областей, які чітко розуміли, що запросити російських військових означає покликати війну в свій дім.

Російська стратегія вдалася лише у Криму та на частині Донбасу. Але ці українські втрати – хоч які вони болючі – були «малим пивом» у порівнянні з тим, що насправді чекало б Україну. Вона мала бути поділена по лінії «Харків–Одеса». Росії йшлося передусім про контроль над індустріальним серцем України з центрами у тодішньому Дніпропетровську та Харкові та чорноморським узбережжям від Одеси до Маріуполя. На щастя, цих планів не реалізовано.

Я так детально розповідаю цю історію з трьох причин. По-перше, наша пам’ять коротка – ледве пам’ятаємо, що робили вчора. Не дивно, що ми забули, якою реальною була загроза п’ять років тому. Якби вона стала реальністю, то сьогодні я і мої київські друзі в Європарламенті представляли б не одну, а дві різні держави. Зрештою, навряд чи ми взагалі були б тут і кого-небудь представляли. Європа отримала б велику Сирію безпосередньо біля своїх кордонів (бо навряд чи українці так легко здалися російській агресії) й додатково до сирійських біженців мала би ще українських. Тому коли ми сьогодні пробуємо оцінити невдачі й успіхи Євромайдану, то повинні оцінювати їх не лише відповідно до найкращого сценарію. Цей оптимальний сценарій полягав би в тому, що в Україні пройшли радикальні політичні й економічні реформи. І що Україна перейшла на іншу траєкторію розвитку – ту, яка прямою магістраллю веде з «русского мира» до об’єднаної Європи.

На жаль, цього не сталося. Але ми можемо оцінювати Україну щодо цього оптимального сценарію лише за однієї умови: якщо водночас не забудемо про найгірший – той, про який я вам щойно розказував. На цьому тлі маємо прийти до простої і чесної оцінки: справи в Україні є ані такі добрі, як би ми собі цього хотіли, – ані такі погані, як ми собі їх уявляємо. Правдою є, що Україна ніколи не зробила так багато реформ, як за минулі п’ять років. Але є виразне відчуття, що цих реформ замало.

Українська економіка, незважаючи на війну, таки росте – що за цих умов правді можна назвати «українським чудом». Однак позитивні макроекономічні показники не конвертуються в мікроекономічний добробут середньостатистичного українця. Україна отримала безвізовий режим з ЄУ. Але маса українців, особливо молодих, користають з нього для того, щоб виїхати з країни. І їхній виїзд називають уже не еміграцією, а евакуацією.

Хоча Україна не має більше комуністів у парламенті, а партії з контрреволюційного табору сильно послабилися, вчорашні революційні союзники сваряться між собою у Верховній Раді не менше, ніж вони сварилися перед 2014 роком з силами Януковича. Проте продовжують функціонувати хоча й недосконалі, але все-таки демократичні процедури. Внаслідок війни в Україні зараз 1,5 мільйона чи більше переміщених осіб, а серед населення накопичилося зброї – однак вона далі є відносно стабільною політичною спільнотою. Громадянське суспільство втомилося і вигоріло, його лідери стають жертвами тиску і прямих атак – однак воно залишається на політичній сцені й не збирається з неї сходити.

Одним реченням: Україні не вдається, але вона не здається. Це по-перше.

По-друге, коли говоримо про революцію, ми не повинні забувати, що це – не одноразовий акт. Англійська революція почалася у 1640 році, а скінчилася аж 1688-го. Франція вступила у свій революційний період 1789 року й до 1871-го пережила ще три. Про Німеччину жартують, що вона почала свої революційні перетворення 1848-го і їй забрало «всього» 100 років, заки вона вийшла на нормальний шлях розвитку – і то «за допомогою» окупаційних сил. Росія у ХІХ ст. пережила декілька революційних ситуацій, поки вступила у період «справжніх» революцій у 1905 році. Революція 1917-го виглядала як виграш більшовиків – знадобилося майже 70 років, щоби зрозуміти, що їхня перемога була «великою ілюзією». Поляки у ХІХ столітті мали славу найбунтівливішої нації. Від повстання Костюшки і до повстання 1863 року польська шляхта і середній клас піднімали революційні повстання аж п’ять разів, поки здобули незалежність у 1918 р. Всі ми пам’ятаємо останню й успішну польську революцію – прихід «Солідарності» до влади у 1989-му. Але, однак, забуваємо, що їй передували революція 1968 року і декілька робітничих повстань 1970-х.

Ден Сяо Піну приписують слова: коли Кіссінджер спитав його, що він думає про Французьку революцію, той відповів, що про це ще зарано говорити. За тою самою логікою, про невдачу чи перемоги української революції ще зарано говорити. 2014 рік був лише одним з її актів. Найбільш яскравим і найбільш трагічним – однак лише одним із декількох.

Не факт, що він буде останнім. Україна мусить сповна розплатитися за свою нещасну історію. За те, що у першій половині ХХ століття, між 1914 а 1945 роками, вона була епіцентром, за словами Тімоті Снайдера, «кровавих земель». Що у другій половині ХХ століття вона, потенційно одна з найбільших європейських націй, була зведена до такого собі етнографічного музею під відкритим небом, де місцеві тубільці мали радісно співати і танцювати, оспівуючи щасливу радянську реальність (і треба сказати, що багатьом тубільцям ця роль щиро подобалася, бо вони просто не могли уявити собі іншої реальності!). Україна також мусить заплатити ціну за повільні реформи після проголошення своєї незалежності у 1991 році – а доведено: що повільніші чи запізніліші ці реформи, то вища соціальна ціна.

Тому українські революції є здоровою реакцією на нездорові українські умови. Оскільки останні склалися історично, тобто присутні не один десяток років, то навряд чи Україні вдасться вибратися з них одною короткотерміновою революцією.

Іншими словами: Україна – не спринтерська, а стаєрська країна. Навряд чи їй вдасться пройти стаєрську дистанцію спринтерськими темпами. Революції, у кращому разі, можуть виконувати роль спурту. Вони здатні скоротити час проходження дистанції, але не можуть відмінити цієї дистанції взагалі.

Україна дійшла майже до останнього фінішного кілометра. Але «майже» не рахується. Вона має пройти дистанцію до кінця. І, як показує історія на прикладі інших країн, немає автоматичної гарантії, що їй це вдасться зробити.

По-третє: коли роздумуємо, «вдасться чи не вдасться», то не можемо іґнорувати геополітичного фактора. Ні одна революція не є внутрішньою справою лише однієї країни. Кожна революція завжди має міжнародний контекст і міжнародні наслідки.

Щоби розвинути цю тезу, хочу покликатися на Олександра Ґершенкрона, одного з найкращих знавців економічної історії Східної Європи. Він написав статтю про «Історичні передумови економічної відсталості» – головним чином про такі країни, як Росію чи теперішню Україну. Він знав, про що писав, бо народився в Одесі. Звідти мусів тікати від більшовиків – але втік недалеко, до Відня. З Відня йому довелося теж втікати, тим разом від Гітлера, аж поки опинився в США і став професором у Гарварді. Теза Ґершенкрона проста. Найбільший урок ХХ століття, писав він, полягає в тому, що проблеми відсталих країн стосуються не лише їх – вони тією ж мірою є проблемами розвинутих країн. Розвинуті країни не можуть дозволити собі іґнорувати економічну відсталість своїх сусідів, бо розплачуватися за це доведеться і першим, і другим.

Проблемою України і Європи є Росія. І це геополітична проблема. Але коріння цієї проблеми лежить у провалі лібералізації російської політики й економіки на початку 1990-х. Путін не є причиною цього провалу – він його наслідок. Словами цитованої вище статті Горбуліна і Литвиненка, керівництво РФ, уособлене Путіним, «пожертвувало перспективами системної суспільної модернізації, а отже майбутнім країни. Власне, у п’ятий чи шостий раз в російській історії не вдалося розірвати заклятого кола реформ/контрреформ».

Широка програма модернізації була зведена до однієї вузької складової – військової модернізації. А це означає, що сучасна російська влада не може жити без зовнішньої агресії і нагнітання воєнної істерії. Інакше вона втрачає сенс існування.

Україна пробує зараз зробити те, що не змогла реалізувати Росія на початку 1990-х. Чи Україні це вдасться – невідомо. Майже певно, її чекають нелегкі часи. Вона повинна виконати свою домашню роботу, якої за неї ніхто не зробить. Але без підтримки Заходу шанси на успіх будуть невисокими. І це буде поразкою не лише України – це буде поразкою Заходу. А в тривалій перспективі – і поразкою Росії. Бо український успіх створив би шанс розірвати нарешті російське закляте коло.

Україні, як я вже говорив, поки що не дуже вдається. Однак, на відміну від Росії, вона продовжує змагатися зі своїм минулим і не хоче жертвувати своїм європейським майбутнім. І вже за це одне вона заслуговує на підтримку.

Ярослав Грицак

Источник